Історичний нарис

Версія для друкуВерсія для друку

 

 ІСТОРИЧНИЙ НАРИС

Чутівського району

 

         Історія цивілізації в Чутівському районі сягає в глибину тисячоліть, до початку бронзового віку. У с. Сторожовому є пам’ятка археології місцевого значення «Сторожові могили та майдан» – поховання прадавніх людей, якому за оцінками вчених 4 тисячі років. Високий правий берег Коломака приваблював людей різних епох. Тут селилися чорнолісці, кіммерійці, скіфи, сармати, а потім половці, печеніги, пізніше – слов’яни, козаки.

У ХVII столітті козаки на кургані в с. Сторожовому видобували селітру для виготовлення пороху. На цьому ж кургані ними був обладнаний сторожовий пост, з якого неозброєним оком можна було бачити те, що відбувалося на відстані 25 кілометрів. Від сторожового поста й походить назва села Сторожового, що також виникло у ХVII столітті.

Подібні кургани є і в інших місцях району. Цікавим розробленим курганом є Грушеві могили, що знаходиться за 2 кілометри на північ від       с. Стінки, та за 3 кілометри на південь від с. Кочубеївки. Нерозроблений курган є й нині за с. Новофедорівка, його видно з автошляху Київ – Харків.

Відомою в Україні пам’яткою археології є Кантемирівські могильники та поселення часів Черняхівської культури (перші століття нашої ери), досліджені археологами М.Я. Рудинським та Є.В. Махно.

         На території району під час археологічних розкопок знайдені зуб та бивень мамонта, знаряддя праці, зброя, предмети побуту давніх людей. Ці речі зберігаються в районному краєзнавчому музеї.

         Кам’яна баба, знайдена в с. Новогряковому, бронзова монета IV-III століття до нашої ери, знайдена в с. Гряковому, золоті прикраси, знайдені в курганах біля с. Стінки, предмети побуту з Кантемирівського поселення зберігаються в Інституті археології НАНУ та в Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського.

         До XVII століття, напередодні визвольної війни українського народу 1648 – 1654 років,  територія району вважалася Диким полем, або Степом        (його межа проходила по правому високому берегу р. Ворскли) і постійні поселення українців виникли лише у середині цього століття. Зокрема це села нашого краю Сторожове, Іскрівка, Черняківка, Богданівка (нині Войнівка).

         У 1654 році поблизу теперішнього села Войнівки через річку Коломак (назва походить від тюркського словосполучення – тиха вода, річка) було збудовано греблю, яка дістала назву Богданової. Таку ж найпершу  назву мало й с. Войнівка. Богданова гребля тривалий час була одним у наших місцях переїздом через р. Коломак.

         Село Іскрівка засноване Полтавським полковником Іваном Іскрою, село Черняківка – полтавським полковником Леонтієм Черняком у 1680 році, село Кочубеївка – генеральним писарем, пізніше генеральним суддею Лівобережної України В. Л. Кочубеєм. До речі, І. І. Іскра та В. Л. Кочубей були одруженні на рідних сестрах, дочках Полтавського полковника Жученка.

         Пости генеральної старшини Василь Леонтійович Кочубей (1640 – 1708) займав при гетьмані України І. С. Мазепі. Івана Мазепу було обрано гетьманом України 25 липня 1687 року на річці Коломак.  Місце обрання І. С. Мазепи гетьманом України документально точно не визначене. З різних джерел відомо, що при його обранні біля р. Коломак перебували десятки тисяч російських воїнів та козаків, що поверталися з Кримського походу. Війська розташувалися біля річки Коломак 7 липня і перебували тут понад три тижні. Для такої кількості людей і коней потрібно досить багато води, корму. А у верхів’ях  Коломак влітку пересихав, для великої кількості людей і коней корму та води на кілька тижнів не вистачило б. Якби дійство відбувалося ближче до Ворскли, то це місце б і вказувалося. Вірогідно, що місцем дислокації війська була середня частина річки Коломак, від Сторожового до Новофедорівки.

          У «Літописі» Самійла Величка вказано орієнтир – Буцький брід. Такий брід, місцина Буцьківське, є на річці Коломак, у західній частині Чутового. Колись тут жили перші поселенці Чутового Буцькі.

         Така визначна подія, як обрання гетьмана, вочевидь, відбувалася у місці, яке займало панівну позицію на місцевості. Таким місцем міг бути майдан навпроти Буцького броду, за трактом, що вів з Полтави до Харкова, тобто на місці теперішніх районної лікарні, відділення поліції, ПТУ № 55.

         І. С. Мазепа і В. Л. Кочубей, однолітки, тривалий час перебували в дружніх стосунках. Іван Степанович був хрещеним батьком дочки Василя Леонтійовича Мотрі. Близькі стосунки з гетьманом дали можливість Кочубею отримати у володіння землі у 1687 році. А це – майже 18 тисяч десятин поблизу Чутового.

         Син Василя Леонтійовича Василь Васильович Кочубей, Полтавський полковник, помер у 1743 році. Перед його смертю й була складена духівниця (заповіт), в якій згадується Чутова долина: «На річці Коломак сінокіс, що називається Чутова долина».         Ця дата є офіційно визнаною датою заснування Чутового.

Чому райцентр називається Чутовим? У «Історії міст і сіл України. Полтавська область» записано таке: «Влітку 1709 року війська шведського короля Карла ХІІ наближалися до Полтави. Штаб російської армії зупинився біля с. Черняківки. Російські розвідники зустріли якогось козака, який жив на місці теперішнього Чутового. Той козак сказав їм, що «чув» про шведів. Слова «чув», «чуте», «чутки» він повторював кілька разів. Тоді того козака назвали «Чутом», а його двір, садибу – Чутовим, звідси походить назва річки, а потім і села».

         Та це легенда. Насправді перші мешканці на території теперішнього Чутового з’явилися в середині ХУІІ століття. Вони мали прізвище Буцькі, з якихось причин свою землю вони продали у 1739 році. Є копія купчої з цією датою і згадкою про Буцький брід.

         Інший переказ повідомляє, що на р. Коломак був міст, біля якого стояла сторожка з шинком, де місцеві жителі збиралися, щоб «почути» новини від проїжджих чумаків. Власника шинку прозвали Чутом.

         Можливо, що назва села пов’язана з прізвищем перших поселенців – Чутів. Також вірогідно, що назва Чутове – це трансформоване Чудове, Чудова долина. Наша місцевість дуже чудова у ландшафтному розумінні, а також - завдяки зручним і безпечним умовам для проживання людей. У Рум’янцевському переписі (1765 – 1769 рр.) відмічається, що село Чутове входило до складу Великобудищанської сотні Полтавського полку.

         У XVII – ХУІІІ століттях території навколо Чутового і в інших місцях нинішнього району були віддані Кочубеям. Тому доля багатьох з Кочубеїв пов’язана з Чутівським краєм. Один з Кочубеїв, правнук Василя Леонтійовича, Віктор Павлович (1768 – 1831) був російським державним діячем, зокрема віце-канцлером (1799 – 1801), міністром внутрішніх справ (1802 – 1807, 1819 – 1823), головою Державної ради і комітету міністрів Росії з 1827 року. У 1799 році йому даровано титул графа, а  в 1831 – князя.

         Головна садиба Кочубеїв була в Диканьці, а економії з житловими будинками власників були в і Чутовому, Павлівці (Скороходовому), Кочубеївці  та  інших селах. Наприкінці ХІХ століття  ці економії та землі відійшли онуку В.П. Кочубея Павлу Петровичу Дурново. Поміщики Дурново мешкали в Санкт-Петербурзі. П.П. Дурново служив на флоті, був капітаном другого рангу, а справами в маєтках Чутового та Павлівки переважно займалася його дружина Софія Петрівна Дурново. У Павлівці, нині Скороходовому, залишився їхній житловий будинок. В ньому тепер знаходиться селищна рада.

У Чутовому житловий будинок Дурново знаходився на території загальноосвітньої школи. На подвір’ї школи зберігся лише флігель, а триповерховий був палац зруйнований під час Другої світової війни.

У першій половині ХІХ століття з’явилися населені пункти Филенкове, Скибівка, Фльорівка (нині – Флорівка), Нова Кочубеївка та ін. Назви їх пов’язані з першими власниками земель. У кожному із згаданих населених пунктів у середині століття мешкало в середньому до 150 жителів. Вони працювали на поміщицьких землях, здебільшого бідували. Відомим є  бунт кочубеївських селян 1848 року, який був придушений тодішньою владою. Частину населення після цього переселили у село Нову Кочубеївку. Винятком було лише село Чутове, яке в той час належало до  Полтавського повіту Полтавської губернії. Тут мешкало 1870 жителів, щороку відбувалося по 4 ярмарки.

Більшості селян реформа 1861 року мало що дала. У володінні поміщиків було понад 80% усієї землі. Селяни мали лише близько 1 десятини (0,95 га) на сім’ю, частина селян зовсім не мала землі.

У другій половині ХІХ століття на території району почали розвиватися промисли. У Чутовому при панській економії відкрито механічну та ливарну майстерні.

Велику роль у розвитку території зіграло відкриття у 1870 році залізниці між Полтавою та Харковом. Біля станцій Кочубеївка та Скороходове почали будуватися майстерні.

У 1883 році в Чутовому вже було 18 вітряків, паровий млин, по 2 олійниці та кузні, слюсарна майстерня. Розвиток промислів викликав переселення людей до Чутового. У 1901 році населення села вже складало 2842 чоловіки. Посуха цього року знищила майже весь врожай. У багатьох селян не було продуктів та кормів для худоби, тому її довелося за безцінь продавати і втридорога купувати хліб. У той же час поміщицькі комори були заповнені зерном та сіном. Але поміщик і не думав допомогти голодуючим селянам. У березні 1902 року в Чутовому виникло селянське повстання, що стало відомим на всю Росію. Повстання було придушене, а його організатори суворо покарані.

Початок великого промислового виробництва на Чутівщині поклало введення в дію у 1905 році одного з перших на Полтавщині цукрового заводу в Павлівці. Власником заводу був Дурново. Справами заводу займалася               С.П. Дурново.

Софія Дурново на Чутівщині мала славу покровительки освіти та культури. У Чутовому нею були створені школа, а також духовий оркестр, театральний гурток, в яких брала участь талановита молодь. У районному краєзнавчому музеї є фото тих часів, на якому зображена С. Дурново серед учителів та учнів місцевої школи. 

         Разом з тим С. Дурново мала всі риси владної поміщиці. На заводі, у майстернях та економіях була запроваджена система  визиску робітників та селян. Газета "Іскра" назвала становище селян Чутового та навколишніх сіл в економіях Дурново «вижиманням усіх соків».

         На початку ХХ століття в населених пунктах Чутовому, Вільхуватці, Іскрівці, Кочубеївці, Черняківці, Первозванівці, Сторожовому, Флорівці, Филенковому діяли православні храми. Вони були осередками духовної культури. При них були створені церковнопарафіяльні школи, в яких навчалися діти сільської бідноти.

         Важким тягарем для мешканців Чутового та навколишніх сіл стала тривала, кровопролитна Перша світова війна, яка забрала багатьох працездатних чоловіків. Все лягло на плечі багатостраждальних жінок. 

Тому революційні події 1917 року вселили надію в серця багатьох жителів Чутівщини. Радянська влада встановлена на нашій території в січні 1918 року. Тоді ж розпочали формуватися сільські та волосні ради робітничих і селянських депутатів. Були позбавлені права на власність великі землевласники, промисловці.

Складними були роки громадянської війни. У 1918 – 1920 роках територію району займали німецько-австрійські війська,  підрозділи армії Денікіна, військові УНР та інші. 

Після революції селяни одержали землю, розпочали на ній господарювати. У Чутовому, Павлівці та в інших населених пунктах створюються невеликі переробні підприємства, майстерні.

Владою вживалися заходи щодо захисту безпритульних дітей. У Чутовому в панському палаці створено дитячий будинок «Піонер», що згодом набув форми дитячої комуни. Активно велась ліквідація неписьменності населення.

У 20–х роках утворюються перші об’єднання сільських господарств. Наприклад, у с. Гряковому були засновані сільськогосподарське та конярське товариства. Останнє налічувало 500 членів. По рознарядці Наркомату земельних справ УРСР із Грякового племінні жеребці відправлялися на кінні заводи країни. У с. Первозванівці була створена перша жіноча сільськогосподарська артіль «Жіноча праця».

7 березня 1923 року з Чутівської, Первозванівської та частини Василівської волостей було утворено Чутівський район в складі Полтавського округу Харківської губернії. У 1930 році до району були приєднані села Скибівка, Байрак, Воєвідське, Трудолюбівка, Филенкове, Березове, Козаче, Никонорівка, Щорсівка, які до цього часу перебували в складі Рублівського району.

У 30–х роках розпочалася колективізація селянських господарств. Нерідко – примусова. Велася кампанія розкуркулювання одноосібників. З території району було виселено сотні людей.

Населення Чутівщини зазнало жахів Голодомору 1932–1933 рр. Як і в інших місцях, жителів району влада залишила без хліба, який був насильно відібраний. За даними Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні, в селах району від голоду померли понад 1400 дорослих і дітей. Насправді загиблих було значно більше. Зникли цілі родини, окремі населені пункти, зокрема віддалені хутори. Наприклад, у тодішній Фльорівській сільській раді вимерли хутори Єгорівка, Мистюки та ін.

У Голодомор вижили лише ті сім’ї, що працювали в колгоспах. Як повідомила жителька с. Черняківки О. Ващенко, їх там годували раз на день. Окремі вижили завдяки коровам, що давали молоко. Інші мали золоті речі і могли обміняти їх в Торгзіні на борошно та крупи.

Нині замученим голодом встановлені пам’ятні знаки на кладовищах (у Чутовому – в 1992 році), ведеться пошук прізвищ померлих, запис сумних спогадів живих очевидців трагедії.

Поступово загоювалися рани від небувалого лиха – голоду. Люди працювали, будувалися, ростили дітей. Але незабаром прийшла нова біда – репресії.

У 1938 році було репресовано одночасно понад 50 керівників і працівників районних та інших установ. І тільки в кінці 80–х років минулого століття їх імена були реабілітовані як безвинно засуджених.

У червні 1941 року розпочалася небувала в історії людства Друга світова війна. Вже у вересні після багатоденних бойових дій навколо Чутового (Червона армія та місцеві жителі 17 днів чинили опір) район окупували фашистські війська. Тоді загинули сотні наших солдатів та мирних жителів. На окупованій території  німці встановили «новий» порядок. Були створені комендатури та місцеві управи з поліцією, введено комендантську годину. Із решток колгоспів було створено так звані громадські двори, в яких відбували повинність колишні колгоспники, що не евакуювалися на схід. Непокірні селяни нещадно каралися гнобителями. Житель села Лисовищини Ф. Яковцов з болем розповідав, як його та ще кількох старих чоловіків за невиконання завдань окупаційної влади по вирощенню продукції у Чутовому відшмагали різками, дали по 50 ударів.

У селищі та селах велася підривна, роз’яснювальна робота проти фашистського режиму. У Артемівській лікарні працювала підпільна група, очолювана М.Х. Фененко, яка врятувала життя багатьом пораненим червоноармійцям, що опинилися на окупованій території. Окупанти та їх місцеві помічники знищували непокірних та підпільників. У Чутовому за агітаційну роботу були розстріляні батько і син Вертії. У колишньому  селі Бедратовому, нині Вільницька сільська рада, закатовано п’ятьох комсомольців, що вели підривну роботу і там переховувалися, а в останній день окупації напали на ворожий штаб і були розстпіляні. На місці розправи і захоронення молодих підпільників тепер знаходиться скромний металевий  обеліск.

Майже два роки тривала чорна доба окупації. Фашисти відправили до рейху понад  800 молодих людей. Близько 300 чоловік (особливо багато у Вільхуватці) було знищено за непокору. До Німеччини відправлено тисячі коней, корів, свиней, іншої живності, тисячі  тонн зерна.

1943 рік був роком визволення. На його початку танкові частини Радянської Армії прорвалися аж до Вільхуватки. Тут розігралася жахлива трагедія. Переважаючими силами ворога цей рейд було зупинено, а особовий склад та техніку знищено. За сприяння наступу наших підрозділів фашисти жорстоко покарали місцеве населення. Було знищено 226 чоловік.

У вересні 1943 року наша територія потрапила у так звану «зону випаленої землі», яку втікаюче німецьке командування створювало на підступах до Дніпра. 19 вересня будівлі й житло палилися, а мешканців виганяли і правили до Полтави. Жителька Фльорівки М. Лисенко розповідала, як валка возів з місцевими жителями рухалася на захід, невідомо куди. Вночі біля села Рунівщини їм разом з сусідами вдалося втекти і виїхати майже під теперішню Майорівку. Зупинилися на краю соняшникового поля. На світанку з’явилися німці на мотоциклі. Під’їхали до сусідської сім’ї і розстріляли всіх її членів. Розповідачка відіслала дітей у соняшники, а сама з старими батьками розпрощалася з життям. Але німці забрали в них продукти і не стали стріляти. Через годину з’явилися наші танки і солдати. Радості від зустрічі не було меж. Коли повернулися додому, від села залишилося суцільне згарище. Увечері стало відомо, що значну кількість людей було спалено фашистами під с. Свинківкою. У селах району окупантами було знищено від 90 до 100 відсотків житла. Ось такий був день визволення району, 20 вересня 1943 року. Він був радісний і водночас безмежно сумний від непоправних  втрат.

             Чутівський район визволяли частини Степового фронту. У Чутовому та Артемівці встановлено пам’ятні знаки на честь військових частин –визволителів. На всіх братських могилах, а їх 36, споруджено пам’ятники.

 Спочатку після визволення люди жили в землянках, орали ручними плугами, здебільшого запряженими коровами. Сіяли також вручну. Весь тягар тяжкого повоєнного лихоліття винесли на своїх плечах жінки та діти. Більшість чоловіків загинули на фронтах війни, або повернулися інвалідами. Війна забрала майже 3 тисячі наших земляків.

Неймовірними зусиллями було пережито перші повоєнні роки, особливо голодний 1947. У 1944 році розпочалося навчання дітей у школах,  у 1945 році відновлено випуск районної газети «Ленінським шляхом». Відбудовували колгоспи і радгоспи. Люди працювали з великим ентузіазмом заради своїх дітей, Батьківщини. До речі, працювали без вихідних. Районна газета виходила навіть у неділю.

У 1948-49 роках велика група працівників радгоспу цукрокомбінату імені Артема та Таверівського бурякорадгоспу за одержання високих врожаїв відзначена державними нагородами, 7 – удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці.

         У 1950 році запрацював відбудований цукрозавод імені Артема. У 1952 році було здано в експлуатацію автошлях Київ – Полтава – Харків. Це був перший у районі державний шлях з твердим, бетонним покриттям.

У 1952 році у Чутовому відкрита районна лікарня, до цього її функції виконувала Артемівська лікарня. Вже працювали промкомбінат, МТС, комбінат побутового обслуговування населення та інші районні установи й підприємства. Все більше Чутове відходило від села. І ось у 1957 році Указом Президії Верховної Ради Української РСР йому було надано статусу селища міського типу.

У 1958 році в селах району споруджена розгалужена мережа дротового радіомовлення. У центральних селах колгоспів і радгоспів були створені кущові радіовузли. Радіомовлення для населення було не тільки джерелом новин, але й можливістю долучитися до театрального, музичного і пісенного мистецтв.

Великим кроком назад було приєднання нашої території до Карлівського району. Протягом 1963-1964 років не випускалася районна газета, не діяли районні установи. Надзвичайно важко було добратися до міста Карлівки. Багатьом жителям району доводилося їхати поїздом до Полтави, а далі також поїздом. Така непродумана державна політика зупинила розвиток території. У цей час з хуторів Бабичі, Гончарі, Силки було створено село Вільницю, Вільницьку сільську раду – замість Фльорівської.

І тільки з січня 1965 року, коли було відновлено Чутівський район, він знову ожив. Відновили свою діяльність районна рада, її виконавчий комітет, райком партії, інші районні установи. У цьому році в села прийшли державні електромережі.

За кілька років було реалізовано програму спорудження нових будівель. У 1967 році зведено двоповерхові будівлі районного Будинку культури, районного комбінату побутового обслуговування населення, універмагу та ресторану райспоживспілки. У 1968 році споруджено приміщення Чутівської середньої школи, у 1969 році – адмінбудинку. В цей же час заасфальтовано чи забруковано центральні вулиці селища.

Великою радістю для чутівців, а пізніше й жителів інших сіл, стала газифікація осель. Першим цю справу розпочав почесний житель Чутового І. В. Ропавка.

Життя на селі поступово ставало більш цивілізованим. До 1972 року практично було завершено програму будівництва сільських будинків культури і клубів, музеїв, шкіл, дитячих садків, дільничних лікарень, фельдшерсько-акушерських пунктів, іншої сільської соціальної інфраструктури, магазинів, їдалень.

         У 1978 році у с. Василівці збудовано один з найбільших в Україні відгодівельний комплекс на 24 тисячі голів свиней.

         У вересні цього ж року в смт Чутовому відкрито Меморіальний комплекс «Героям війни» скульптора О. М. Черницького. Всі елементи з червоного карельського граніту доставлені сюди з майстерні скульптора в м. Ленінграді. Запалений тоді символічний «Вічний вогонь» горить і понині.

         Відомою подією в районі стало проходження 13 липня 1980 року, у неділю, естафети Олімпійського вогню ХХ Олімпійських ігор. На межі з Харківщиною відбувся великий мітинг. У естафеті брали участь і юні факелоносці - спортсмени Чутівщини. Цікаво, що Міністерство зв’язку СРСР випустило поштовий блок з маркою «Естафета олімпійського вогню», на якій  серед зазначених великих міст є  і Чутове.

           Взагалі, спортсмени, спортивні колективи району мали чимало перемог у обласних, республіканських та Всесоюзних змаганнях. Велику роль зіграли спортивні заклади колгоспу імені Леніна. 14 жовтня 1984 року було урочисто при багатолюдному зібранні відкрито кінно-спортивний комплекс колгоспу імені Леніна. Батьком, у символічному розумінні слова, цього унікального закладу був палкий шанувальник конярства, наш видатний земляк І. В. Ропавка. Тут розводили коней рідкісної у нас тракененської породи, працювала дитяча кінно-спортивна школа. На іподромі комплексу неодноразово проводилися міжнародні, Всесоюзні, республіканські та обласні змагання з кінного спорту. Спортсмени комплексу, зокрема О. Аганесов, В. Герасеменко, О. Шкода ставали переможцями змагань як у себе вдома, так і в інших місцях, де проводилися відповідні змагання. О. Аганесов був чемпіоном СРСР з кінного спорту.

         Визначною подією стало відкриття у 1986 році великого комплексу центральної районної лікарні в смт. Чутовому. Лікувальний заклад був розрахований на 250 ліжок з поліклінікою на 600 відвідувачів у день. Лікарня була обладнана новою на той час медичною технікою, довгий час була об’єктом навчання керівників районів, медичних працівників області, показу іноземним туристам.

         18 вересня 1988 року вперше було проведено День селища Чутового. Відтоді це свято стало традиційним, щорічним.

         У повоєнний час і по 1991 рік головами виконкому Чутівської районної ради працювали: Г.Т.  Колісник (1943 – 1947);  Д.С. Мороз (1947 – 1950); О.І. Ковтун (1950–1955);  Г.М. Матяш (1955–1962);  І.Д. Ліпінський (1965– 1974), М.Н. Глазков (1974 – 1976); М.М. Ждан (1976 – 1978); В.П. Беркало (1978 – 1981);  Г.І. Пастернак (1981–1987); В.І. Тесля (1987 – 1990); А.О. Река (1990 – 1992). Першими секретарями райкому Компартії України були: П.М. Бублик (1943–1968); В.Г. Заліський (1968 – 1973); В.Ф. Шкуренко (1973 – 1978), М.М. Ждан (1978 –1981); В П. Беркало (1981 – 1988); А.С. Терещенко (1988 – 1991); А.А. Шуть (1991)

         1 грудня 1991 року під час Всеукраїнського референдуму понад 75 відсотків виборців району проголосували за визнання Акту про державну незалежність України. У квітні 1992 року було сформовано нові органи управління: районну державну  адміністрацію та районну Раду народних депутатів.

         Розпочалася земельна реформа, процес роздержавлення та приватизації землі. Наділи (не більше 50 га) одержали перші фермери.

         Формувалися  релігійні громади. Робилися перші кроки з ушанування жертв Голодомору 1932 – 1933 років. У кінці квітня 1992 року на старому кладовищі селища Чутового було відкрито перший у районі пам’ятний знак жертвам Голодомору.

         Колгоспи було реформовано в колективні сільськогосподарські підприємства, а пізніше в приватні сільськогосподарські підприємства, кооперативи та інші формування. Проведено розпаювання землі та майна між членами підприємств.  Середина 90 – х років на тлі загальної катастрофічної кризи, різкого сповільнення темпів виробництва та гіперінфляції була негативною для економіки району. Було зупинено цукрозавод, завод «Восход» та інші підприємства.

         І тільки у перші роки нового тисячоліття намітилася тенденція до відновлення та зростання виробництва. В районі було збудовано та відкрито нові середні школи: Войнівську, Гряківську, Кочубеївську, Сторожівську. Прискореними темпами велася газифікація населених пунктів та помешкань жителів. За  роки незалежності України в районі прокладено газопроводи до центральних та інших населених пунктів усіх сільських та селищних рад.

У січні 2001 року сесія районної ради затвердила прапор та герб Чутівського району. Їх основним елементом  стала підкова – символ щастя і добра.

         У районі ведеться відновлення справедливості щодо віросповідання. Збудовані нові православні храми в Чутовому, Скороходовому, Петрівці та Новій Кочубеївці. Люди мають змогу вільно бути на богослужіннях, брати участь у церковних обрядах.

         Усі роки незалежності в районі йшов вільний процес формування партійних осередків та громадських об’єднань, їх участі у виборах і громадсько-політичному житті.

      У цілому суспільно-політична ситуація в районі є стабільно спокійною. Масових заходів протестного характеру місцевими партійними осередками не ініціюється.

       У роки незалежності керівниками районної державної адміністрації працювали: А.О. Река (1992 – 1994); В.І. Тесля (1995 – 1999); А.П. Вісич (1999 – 2005); О.В. Квітчатий (2005 – 2007); М.П. Хворост (2007 – 2010), А.М. Шев’яков (2010 – 2013), Ю.І. Третяк (2013 – 2014), Л.А. Володькіна (2014–2015), С.М. Апряткін (з 2015 р.).

Головами районної ради були: А.О Река (1991 – 1992); А.А. Шуть (1992 –1994); В.І. Тесля (1994 – 1998); Г.Ф. Костенко (1998 – 1999); А.П. Вісич (1999–2001); А.М. Шев’яков (2001 – 2010 ), В.А. Бистрай (2010–2014), В.М. Филенко (з 2015 р.).

 

    

 

Історична довідка про утворення Чутівського району.

         Перші мешканці на території теперішнього Чутівського району  появились наприкінці ХУІІІ століття. Здавна Чутове входило до великих володінь Кочубеїв – одних з найбільших українських магнатів. Село  було розташоване поблизу трактового шляху, який ішов з донських степів на Полтавщину. Уперше згадується про нього 1743 року в духівниці полтавського полковника В.В.Кочубея. Чутове на той час було звичайним селом, де налічувалось 82 двори, було кілька крамниць, церква,  відбувались ярмарки. У слобідці Черняківці, заснованій близько 1680 року, активно займались бджільництвом, тут малося багато пасік, а в полковника Черняка була винниця на 3 казани.

         Генеральний опис Лівобережної України 1765-1769 р.р. свідчить, що Чутове входило до Великобудищанської сотні Полтавського полку .  Після 1781 р. його було віднесено до складу Чернігівського намісництва, у 1796 р. – до Малоросійської губернії, а після її поділу – до Полтавського повіту Полтавської губернії.

         Майже все місцеве населення займалось традиційним землеробством і тваринництвом, зокрема вівчарством.. Культура землеробства була не високою, знаряддя праці примітивними, тому чудові чорноземи родили мало, а населення страждало від бідності. Після селянської реформи 1861 року економічне становище дещо покращилось, почали розвиватись деякі промисли – з»явились цегельний завод, механічна та ливарна майстерні.

         З другої половини ХІХ століття ці землі переходять у власність московського генерал-губернатора Петра Дурново, який одружився з донькою Кочубеїв. Його спадкоємець Павло приділяв основну увагу вирощенню зерна та цукрового буряку і в 1903 році почав будувати цукрозавод. В 1910 році на цьому заводі працювало 611 чоловік, а в 1912 році завод виробляв за добу 3,5 тисяч пудів цукру-піску та рафінаду.

         Після встановлення радянської влади перше спільне товариство – розплідник племінних свиней – виникло тут у 1920 році, а ще через 2 роки організувалось кооперативне сільськогосподарське товариство, яке об’єднувало 207 селян. Це поклало початок випробуванню колективізацією, голодомором, під час яких місцеве населення скоротилось  більш ніж на 20%.

         У 1923 році з Чутівської, Первозванівської та частини Василівської волостей Полтавського повіту було утворено Чутівський район із центром у с.Чутове.  Відтоді район не зазнав жодних територіальних змін, за виключенням того, що з 1962 по 1964 роки входив до складу Карлівського району.

         13 жовтня 1941 року в Чутове  ввійшли  німецькі військові частини, окупація   тривала до 20 вересня 1943 року, коли після тривалого бою село було  визволене військами Степового фронту.   Із 94 населених пунктів району уціліло лише 10, 51 – було знищено повністю. За роки війни до Радянської армії  мобілізовано 6200 чоловіків – жителів району, з них на фронтах війни полягли 3754 воїни. На примусові роботи до Німеччини було вивезено 1906 чоловік, переважно молоді.

         Знаходячись у північно-східній частині області, Чутівський район займає площу 861 кв. м і нині має 26,8 тис. чоловік населення. У районі 51 населений пункт, 2 селищних і 13 сільських рад. Територією проходять залізниця та автотраса Київ-Харків, протікають річки Коломак, Орчик, Свинківка. Існує пам’ятка природи місцевого значення – Сторожовий заказник.

         Уродженцями Чутівського району є відомий український літератор, мовознавець і перекладач П.Г.Ріттер (1872-1939), літературознавець і критик Г.М.Сивокінь, український поет О.П.Трусан, український і російський письменник Ф.Т.Кравченко, герої праці І.В.Ропавка й О.Д.Денисова, з Чутівським районом пов’язана доля відомої художниці М.К. Башкирцевої.

 

ДолученняРозмір
karta-rayon.jpg463.22 КБ
Наверх ↑