Методичні матеріали "Ними пишається Україна"

Версія для друкуВерсія для друку

 

                                       РУБРИКА ПОЛТАВСЬКОГО ОБЛАСНОГО ВІЙСЬКОВОГО КОМІСАРІАТУ "ГЕРОЇ СЕРЕД НАС"

«Війна і мир» Сергія Бульбахи»

 

І людям, і життєвим випробуванням він завжди дивиться в очі.

Коли запалав Схід України, він одним із перших став на захист нашої незалежності. Близько року командир зенітного взводу ПЗРК старший лейтенант Сергій Бульбаха у складі підрозділів 93-ї омбр боронив Україну від російських окупантів

Нині Сергій Бульбаха очолює Новосанжарську районну державну адміністрацію (Полтавська область).

«Грамотний, високоосвічений керівник, нічого не робить наполовину, справжній господарник…» — так коротко характеризує його керівництво області та підлеглі. Доповню портрет Сергія Володимировича: міцна статура, відкритий погляд та щирість суджень. Про найскладніші та незабутні миті своєї біографії він згадав у розмові з кореспондентом «НА».

— Сергію Володимировичу, з чого розпочалася Ваша бойова біографія?

— Із початком воєнних дій на Донбасі для кожного з нас життя розділилося на дві частини: до війни та теперішню. 6 квітня 2014 року я отримав повістку з військкомату і вже наступного дня прибув на збірний пункт. Рішення стати до армійських лав першої хвилі мобілізації прийняв свідомо та без сумнівів, тим більше що за плечима, окрім вищої освіти, мав і курс підготовки на військовій кафедрі Харківського державного університету, який закінчив 1997 року. Перші тижні військової служби у навчальному центрі минули наче уві сні: зовсім нова обстановка, нові люди, нові вимоги. Та справжню різницю між мирним життям та жахіттями війни я відчув і побачив у Пісках, де наш підрозділ зайняв позиції у серпні 2014-го.

— Які спогади та враження залишив у Вашому серці час перебування на передовій?

— Кожна мить тих подій закарбувалась у моїй пам’яті на все життя. Щось більше, щось менше. Ворожі обстріли та ближні бої, надійне плече та втрати бойових побратимів, неймовірна спека та сильні морози — усе зв’язалось у міцний вузол моєї пам’яті. З особливим теплом згадую свій підрозділ, де за віком я був найстарший — у травні 2014-го мені виповнився 41 рік. Там служили хлопці з Кіровоградщини, Дніпропетровщини, Черкащини. Кожен — патріот своєї країни, професіонал, надійний товариш, і усі були немов єдина сім’я. Як не дивно, якнайкраще запам’яталися не буяння смерті та неймовірні випробування, а звичайні мирні речі, які не давали нам огрубіти на війні. Пригадую, коли у перервах між боями ми ходили купатися на ставки, зі смаком облаштовували побут в умовах перебоїв з харчуванням та питною водою. Пам’ятаю волонтерські десанти, які для нас були справжніми святами. І зовсім не через ту допомогу, яку вони нам доправляли: ми відчували себе потрібними країні, народу. До речі, саме там, серед пекла, до мене прийшло розуміння того, що виграє війну не той, хто більше ненавидить, а той, хто знає, кого і що захищає…

— Питання, яке неможливо не поставити кожному, хто пройшов крізь смертельні випробування. Чи відчували ви страх у бою?

— Бути на війні й не відчути страху просто неможливо. Не вірю у браваду тих, хто не визнає його існування. Вмирати — страшно. Втрачати бойових друзів — страшно. Піддатись паніці — теж страшно. Але страшніше за все — втратити віру в перемогу, найвищі цінності людства. Тому правильно було б зазначити, що страх на війні для мене і моїх підлеглих був тією часткою внутрішніх рефлексів, які примушували нас бути більш обачливими у бою, під час ворожих обстрілів та бойових рейдів. Адже вислів «виконати завдання за будь-яку ціну» для нас трансформувався у гасло «виконати завдання і залишитися живими». А страх нехай відчувають вороги. За свої злодіяння їм рано чи пізно доведеться відповісти перед судом історії. Скажу щиро, найбільше на війні я боявся хоча б на мить дати привід своїм рідним та близьким подумати про те, що зі мною щось трапилося. Тому намагався хоча б раз на добу давати про себе звістку…

— А як родина сприйняла Ваше рішення стати до лав захисників України у цей непростий час?

— Жодних умовлянь, сліз та паніки не було. Моя дружина належить до тих, хто приймає рішення чоловіка як аксіому. Вона для мене і берегиня сімейного вогнища, і найніжніша жінка, і, без перебільшення, бойовий товариш. Тому що у найвідповідальніший період свого життя я відчув її внутрішню підтримку. Пригадую, коли моя сім’я приїхала вітати мене з днем народження до навчального центру, де я перед направленням на передову проходив допідготовку. Це було усвідомлення того, як швидко подорослішали мої діти — син Сашко і донечка Тетянка. Подорослішали їхні очі, поведінка, судження. Це значною мірою додало мені сил та упевненості…

— Після демобілізації Вас було призначено головою районної державної адміністрації. Чи став у пригоді досвід, набутий під час армійської служби?

— Безперечно. Головне, чого мене навчила війна — не боятися приймати рішення і відповідати за їх реалізацію. На передньому краї помилка може коштувати дуже дорого і вимірюватись людськими життями. І якщо ти у бойовій обстановці навчився мислити рішуче і знаходити правильне рішення, то у цивільному житті ти просто не маєш права зволікати або чекати підказки зверху. Тим більше, коли відповідаєш за долю тисяч людей.

Друге, що я усвідомив в АТО: у військовому колективі якість командира визначає не тільки його особиста обізнаність у визначеній сфері, а й уміння чітко налагодити вертикаль керівництва. Тоді й віддача збільшується у рази. А найголовнішим досвідом стало розуміння того, що захист держави повинен бути справою кожного громадянина. Це позначилося на формуванні та підготовці районного підрозділу територіальної оборони, до якого входять як учасники бойових дій, так і найкращі представники Новосанжарщини. Це є суттєвим елементом забезпечення обороноздатності держави. Ми, демобілізовані військовики, й у мирному житті залишаємось у постійній бойовій готовності…

— Щиро дякую за розмову. 

 

Володимир Лазарєв, «Народна армія»

   РУБРИКА ПОЛТАВСЬКОГО ОБЛАСНОГО ВІЙСЬКОВОГО КОМІСАРІАТУ

"ГЕРОЇ СЕРЕД НАС"

«РОЗВІДНИК МАЄ ЗНАТИ, ЯК НЕ ПЕРЕТВОРИТИСЯ ІЗ МИСЛИВЦЯ НА ЗДОБИЧ»

Стати переможцем у престижному міжнародному конкурсі для спецпризначенців Андрію Жигаллові допоміг фронтовий досвід…

Андрій із заплющеними очами чекав команди чергового на підйом. Чесно кажучи, в його 45 років щоранку витримувати те, що в польському тренінговому центрі називають зарядкою (більше години), — неабияке випробування. Крос із перешкодами в повному спорядженні, зі зброєю, «пораненим» або важкою колодою в руках, вправи з кросфіту, рукопашний бій та ще багато іншого… Під завісу фіззарядки здоровезні хлопці із кількох країн світу виглядали геть виснаженими. І це при тому, що серед них дилетантів не було: усі не один рік відслужили в елітних бойових спецпідрозділах, тобто мали високий рівень вишколу та досвіду

Чомусь із думкою про зарядку пригадався початок війни. Тоді, влітку 2014-го, його групу глибинної розвідки із трьох бійців кинули в оперативний пошук під Дебальцеве. Ото був «кросфіт»! На завдання виходили, дослівно, з-під навіженого обстрілу з «Градів» та великокаліберної артилерії. Землю щербили вибухи, а трійця вшкварила десь так на п’ять кілометрів по ярах та балках, що й олімпійці б позаздрили.

На жаль, про більшість своїх бойових завдань Жигалло навіть своїм синам розповісти не має права. А були ж вони, м’яко кажучи, вкрай цікавими. Зокрема й те, відоме, під Дебальцевим. Перевдягнені в цивільне, не голені й не стрижені, без будь-яких документів, вони завзято вдавали із себе втікачів від «клятих бандерівців». На трьох мали два пістолети та ніж. Якщо б у них знайшли зброю, мали казати, буцімто вбили кількох українських офіцерів. Автомати, мовляв, сховали, а от пістолети прихопили, не втрималися.

До речі, жоден із тієї його мобілізованої трійці не був професійним військовим. Та й сам Андрій таким себе до певного часу не вважав, дарма що був капітаном. Позаяк закінчив радянське училище урядового зв’язку при КДБ СРСР. Й одна річ, наприклад, чергувати в бункері біля пультів управління, а геть інша — вести фахову польову та агентурну розвідку на ворожій території. Та ще й уперше. Земля начебто наша, а от територія — ворожа.

Андрій із задоволенням поновлював у пам’яті подробиці пошуку. Вони мали право «розкритися» перед своїми тільки у крайньому разі, якщо б йшлося про термінову передачу розвідувальної інформації або їхнє фізичне виживання. Проте одного дня порушили цю вимогу, бо на кону стояло життя інших — десятків побратимів.

Крадькома повертаючись з успішного виходу, чоловіки ледь не потрапили в засідку, влаштовану росіянами навколо панівного в цій місцевості терикону. Хлопці швидко оцінили обстановку: з тих позицій надійно контролювалися відразу кілька доріг, а наявних там вогневих засобів вистачило б легко знищити навіть роту на марші.

За кілька годин розвідгрупі вдалося знайти наш пошарпаний у боях взвод на двох бойових машинах із 72-ї бригади, який вночі на марші відстав від своїх та банально заблукав. Ох і нелегко було розвідникам переконати піхотинців у тому, що вони українські військові, а не «сепари»! А потім ще й потайки вивести хлопців до терикону, організувати та провести стрімку атаку! Засідку північних «братів» наша піхота розгромила вщент.

Пізніше, коли вже майор Андрій Жигалло командував ротою глибинної розвідки, таких випадків у його службі було чимало. Хлопці наводили на окупантів нашу артилерію, корегували її вогонь, хитрим чином збирали та передавали розвіддані, влаштовували рейди, нальоти та засідки. Проте той випадок як найперший закарбувався у спогадах намертво…

«Підйом!» — командує черговий, й для Андрія починається новий шалений день. European Security Academy — тренінгова компанія світового рівня для підрозділів спеціального призначення. Кожен день навчання тут буквально на вагу золота. Штурм будівель, зачистка приміщень, нальоти, знищення конкретних цілей, стрільба з різних положень з усіх видів зброї слідували безперервно. Щовечора — аналіз дій кожної групи із трьох бійців та підбиття підсумків.

А по закінченні курсу керівники компанії потішили Андрія, якого сюди як командира групи виживання навчального центру Десантно-штурмових військ запросили персонально, що за результатами всіх іспитів він увійшов у найкращу трійку…

За деякий час після того ми розмовляли із Жигаллом у клубі навчального центру ДШВ, коли до нього підійшов знайомий офіцер.

— Андрію, ти вже читав, що про вашу перемогу в Польщі Президент у Facebook написав? Як не читав? — здивовано перепитав він, відкрив у смартфоні сторінку Президента України й зачитав: «За останні чотири роки нам вдалося не просто відродити українську армію, а й перетворити наші Збройні Сили на одну з найбільш ефективних армій у Європі. Чергове підтвердження цього — участь групи українських десантників у курсі з контрштурмових дій SWAT в Республіці Польща… Я пишаюся нашими військовими, які показали там найкращі результати!»

Офіцер тисне Жигаллові руку, а той… ніяковіє й червоніє, ну чисто школяр!

Регочемо, а потім я цікавлюся в Андрія, як він потрапив на нинішню посаду.

— У 2015-му мене демобілізували, — розповідає він, — але я не зміг прожити без армії й року. До війни після закінчення вишу я працював у СБУ, потім звільнився звідти та започаткував власний охоронний бізнес. Начебто все в мене до війни було: житло, гроші, трьох синів підняв та вивчив. Утім одного дня після демобілізації я чітко зрозумів: моє місце в армії. У Командуванні ДШВ мені запропонували очолити групу виживання навчального центру. Погодився і не жалкую, бо служба тут дуже цікава і за своїм духом мені імпонує…

Для тих, хто не в темі: курс виживання ДШВ — це не вправи практичного туризму для юнаків. Тут вчать виживати під час бойових дій. Ти повинен знати топографію, орієнтування, способи ведення розвідки, маєш набути правильну реакцію на вогонь противника і раптову зустріч із ним, відпрацювати дії в засідці, пошуку, захопленні та допиті полонених, особистому поводженні у разі полону. Ну а суто способи виживання в умовах віддаленої від цивілізації місцевості — це вже, так би мовити, бонус.

— Зараз ми готуємо розвідників. А розвідник — це насамперед спеціальні знання та навички, вміння певним чином мислити і діяти, — розповідає Андрій. — Вчимо хлопців, як грамотно виконувати завдання та повертатися після цього неушкодженим. 180 навчальних годин для цього, на мою думку, замало. Втім базові знання та навички хлопці в нас отримують серйозні, щоб не перетворитися з мисливця на здобич…

Віктор ШЕВЧЕНКО, «Народна армія»

«За чотири роки війни його підрозділи не втратили жодного бійця»

 

Бригаду «Чорного» 2014-го ввели в район АТО на позиції поряд із російським кордоном. І майже одразу вона зазнала втрат.

На своїй ділянці Влад кілька діб поспіль щоночі з командирами бригадного артдивізіону видирався на навколишні висотки й чітко фіксував спалахи виходів реактивних снарядів із території сусідньої держави. Для нього як для офіцера, який вчився на факультеті артилерійської розвідки, це було математичною аксіомою.

А коли регулярні російські підрозділи зайшли на українську землю, у його світогляді світ ніби перевернувся. Перевага ворога в силах і засобах була відчутною. Російські броньовані колони заполонили оперативні магістральні та рокадні шляхи. Ракети й снаряди рясно падали на наші тимчасові укріплення. Горіла техніка й сама земля, гинули наші воїни…

Бій артилерії дуже відрізняється від бою піхоти. Артилеристи рідко бачать ворога в обличчя. Однак перші місяці Владислав працював на протитанковій гарматі «Рапіра» безпосередньо в бойових порядках піхоти, нерідко — прямим наведенням, підтримуючи своїх побратимів піхотинців. Тоді проросійські бойовики часто вдавалися, зокрема, до партизанської тактики. А тому ситуації, коли в тебе стріляють з-під кожного куща, а уявний фронт раптово стає флангом або тилом твоїх бойових порядків, для «Чорного» були майже буденним явищем.

…У районі Старогнатівки вогнем підпорядкованої «Чорному» мінометної батареї було вщент розбито чималу російську автоколону. Вантажівки противника, його особовий склад, озброєння й боєкомплект були, як то кажуть, помноженими на нуль. Проте сили ворога все ще значно переважали наші.

— Я неймовірно вдячний кільком моїм викладачам, які втовкмачували в мою голову: «Намагайся знати ворога краще, ніж себе, і використовуй для розвідки будь-яку можливість», — зізнається офіцер. — Нам, як і раніше, доводиться частенько повзати по передньому краю, навіть попри те, що маємо сучасні засоби артилерійської, повітряної розвідки, супутникові карти місцевості й соціальні мережі…

«Чорний», мабуть, був одним із перших наших командирів, які вміло черпали розвіддані з Інтернету. Якось мінометники Бабицького дістали завдання самостійно зайняти позиції в малорозвіданому районі для прикриття інших підрозділів бригади. Відомо було тільки те, що навпроти артилеристів розташувалася якась окрема регулярна російська частина. Були й деякі особисті дані її командира.

Владислав перевірив інформацію про росіянина геніально просто: створив фейковий акаунт у російській соцмережі «ВКонтакте» й знайшов там потрібну особу. Поставив себе на сторінці як затятого прибічника «руского міра», тому швидко увійшов до візаві в довіру. Мовляв, нумо, брате, поговоримо про спільні ідеї й те, як їх будемо виборювати…

Крапля за краплею окупант розкрився. Удалося довідатись не лише про те, що він корінний росіянин, начитаний, із доброю військовою освітою й сталою життєвою позицією. Російський офіцер признався також, що поїхав в Україну підзаробити. А потім залюбки з Владом листувався й надсилав йому фронтові фото, які останній порівнював із картами місцевості та іншою наявною інформацією.

І ось одного дня він сказав собі: «Бінго!» Тепер «Чорний» мав уявлення не тільки про кількість особового складу в росіян, а й про точне розташування деяких їхніх підрозділів і вогневих засобів. Після необхідної підготовки він накрив вогнем своєї батареї ворожі позиції. І вже пізніше дізнався, що його співбесідникові пощастило вижити, але його підрозділи зазнали непоправних втрат живої сили й техніки. А українці значно просунулися вперед.

«Чорний» розповідає, що кожного дня вчився сам і вчив воювати із фантазією своїх хлопців. Наприклад, під Волновахою його бійці десь надибали художню книжку про події Другої світової. У ній було описано епізод, у якому мінометна обслуга, укомплектована рідними братами, примудрялася «підвісити» в повітрі до 18 мін аж до моменту розриву на землі першої з них. Усі мінометники з подачі Владислава настільки перейнялися прочитаним, що завзято вчилися швидкості «підвісу» де й скільки могли.

І недаремно кажуть, що Бог допомагає наполегливим. Невдовзі батарея дістала наказ від комбата висунутись у певний район і відпрацювати по позиціях бойовиків. Хлопці свято шанували фронтову заповідь мінометника: швидко й точно стріляй, а ще швидше покидай вогневу позицію. Бо артилерія противника не ловить ґав, і за секунди після залпу може прилетіти її «палка відповідь».

— Тоді мої хлопці вперше відкатали в бою той прийом, — згадує капітан. — Накрили з усіх стволів позиції бойовиків неймовірно густо й відразу стали збиратися, коли ще не лягли у ворожі окопи наші останні випущені міни. І недарма: тільки-но від’їхали метрів на двісті, як із того боку по нас почали стріляти «колеги». Залишену позицію вкрила густа хвиля вибухів. Але за нашою колоною вже тільки курява лягла…

Про ефективність свого вогневого нальоту ми дізналися наступного дня. Один з інформресурсів бойовиків опублікував новину про те, що «героические артилеристы уничтожили целый минометный дивизион «укропов». Для тих, хто не в темі, — мінометних дивізіонів не існує. Але інформресурс противника фактично виставив високу оцінку роботі українських мінометників: накриття ворожих позицій було настільки густим, що вони з переляку вирішили, буцімто по них стріляли аж три мінометних батареї одночасно!

Комбата «Чорного» командування бригади представило до нагородження бойовими орденами. Однак, як це, на жаль, буває, документи й досі гуляють десь по вищих штабах. Однак Влад тим не переймається: «У мене вже є найвища нагорода: за чотири роки війни мої підрозділи не втратили жодного бійця…» Владислав стверджує, що це і є найголовніше командирське щастя та чеснота.

 

 

 

Джерело: видання Міністерства оборони України «Народна армія».

Олександр Миколайович Лавренко – учасник АТО на сході України, капітан, Герой України

 

35 років тому, 9 березня 1983 року, у місті Лозова Харківської області народився Олександр Миколайович Лавренко – учасник АТО на сході України, капітан, Герой України.

Олександр Лавренко закінчив середню загальноосвітню школу і Харківський інститут танкових військ імені Верховної Ради України. Командував танковою ротою 93-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України.

21 липня 2014 року в боях за селище Піски Ясинуватського району Донецької області екіпаж танка, яким командував капітан 93-ї окремої механізованої бригади Олександр Лавренко, брав участь у знищенні опорного пункту терористів. Після отримання бойового наказу екіпаж танка в голові колони вийшов на блокпост терористів. На блокпосту танкісти потрапили у засідку, зав'язався бій. Терористи на блокпосту розмістили два танки та кулеметні розрахунки, позаду були розташовані мінометна батарея та снайперські позиції.

Прямим пострілом з танка О. М. Лавренка було вражено танк терористів, наступними пострілами знищено кулеметні розрахунки та два автобуси терористів. Танкісти захопили блокпост та прикривали дії механізованого підрозділу і евакуаційної групи вогнем танкової гармати і кулемета.

Терористи почали контратакувати, танк капітана О. М. Лавренка першим рушив на ймовірний рубіж атаки, знищив дві мінометні обслуги терористів та значно відірвався від основних сил. При маневруванні задля ухилення від вогню противника, бойова машина потрапила на фугас. Двоє членів екіпажу загинули. Важкопоранений Олександр Лавренко не здався ворогові та не допустив захоплення танка, підірвавши себе. Завдяки діям екіпажа вдалося не допустити контратаки підрозділу терористів. Підрозділи 93-ї окремої механізованої бригади змогли закріпитися і виконати поставлене завдання.

У капітана О. М. Лавренка залишилися дружина і донька. Героя поховали у рідному місті Лозова. Указом Президента України від 4 червня 2015 року № 311/2015 він посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Указом Президента України від 9 вересня 2016 року № 388/2016 Олександрові Лавренку посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».

 

Прес-служба Полтавського обласного військового комісаріату

підполковник  Едуард Бородай.

 

ГЕРОЙ УКРАЇНИ

МИХАЙЛО ЗАБРОДСЬКИЙ

Командувач Високомобільних десантних військ Збройних Сил України, генерал-лейтенант

За особисту мужність, самовідданість і високий професіоналізм, проявлені при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України присвоє-но почесне звання Героя України з врученням ордена Золота Зірка (2014).

Народився 24 січня 1973 року у м. Дніпро у родині військовослужбовця. Закінчив Військову інженерно-космічну академію імені О.Ф. Можайського (Санкт-Петербург) та коледж Командування армії та Генерального штабу США. Після завершення навчання у академії п’ять років служив у Російській Федерації, потім повернувся до України і з того часу служить у Збройних Силах України.

З весни 2014 р. приймав участь в антитерористичній операції на сході України. Під безпосереднім керівництвом М.В.Забродського у стислі строки на високому професійному рівні планувались за-вдання підрозділам під час блокування міст Слов’янськ та Краматорськ Донецької області. 95-ій окре-мій аеромобільній бригаді вдалося у стислий термін, без втрат захопити та утримувати оперативно важливий пункт — гору Карачун. У квітні 2014 р. під керівництвом полковника М.В.Забродського була відбита бойова техніка 25-ї окремої повітрянодесантної бригади, яка була захоплена російськими бойовиками у місті Слов’янськ.

Також, у квітні 2014 р. при проведенні операції під його керівництвом аеромобільна група в районі села Крива Лука Краснолиманського району Донецькій області не допустила відходу російських бойовиків на територію Російської Федерації. У червні 2014 р. поблизу села Селезнівка Слов’янського району Донецької області завдяки вмілим та чітким діям М.В.Забродського в умовах інтенсивного обстрілу було знищено два блокпости російських бойовиків та зірвано спробу прориву близько 200 російських бойовиків з міста Слов’янськ. 3–5 червня 2015 р. безпосередньо керував операцією по звільненню міста Мар’їнка Донецької області від російських бойовиків.

Лицар ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (2014), кавалер ордена Данила Галицького (2010), нагороджений багатьма нагородами Міністерства оборони України.

 

 

 

ГЕРОЙ УКРАЇНИ ІГОР ГОРДІЙЧУК

Начальник Київського військового ліцею
імені Івана Богуна, генерал-майор

За виняткову мужність і героїзм, проявлені при захисті державного суверені-тету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі присвоє-но почесне звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка» (2014).

Народився 12 листопада 1972 р. у селі Залізниця Корецького району Рівненської області. Закінчив з відзнакою Київський інститут Сухопут-них військ Національної академії оборони України та Коледж сухопутних військ Збройних сил США. Пройшов шлях від командира механізованого взводу до заступника командира танкового полку. Подальшу військову кар’єру зробив у військах спецпризначення, був командиром сформованого на базі бригади 8-го окремого полку спецпризначення. У 2010 р. проходив службу в складі міжнародного контингенту в Республіці Афганістан. Після повернення став першим заступником начальника Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.

В квітні 2014 р. отримав призначення у Головний командний центр Міністерства оборони України. Учасник бойових дій на сході України у 2014 р. Очолював загін спецназу при виконанні завдань в тилу противника та командував операцією із взяття під контроль стратегічної висоти Савур-могила. 12 серпня 2014 р. розвідники І. Гордійчука у складі 14 осіб з групи спеціального призначення «Крим» прорвалися на Савур-Могилу, взяли під контроль спостережний пункт на верхівці і почали викону-вати бойове завдання з коригування артилерійського вогню. Для знищення українського загону були залучені великі сили російської артилерії і загони російських найманців з бронетехнікою. Групи бійців з роти І.Гордійчука брали участь в боях за взяття висоти й утримували її до останнього, протягом 12–24 серпня. Він утримував людей на висоті не тільки наказом, але найголовніше — особистим при-кладом. 29 серпня група І.Гордійчука пішла на прорив разом з усією колоною під Іловайськом. В бою полковник зазнав важкої рани — великий осколок вразив потиличну частину, неприкриту каскою. Окупанти кинули його в стороні від полонених українців і не дозволяли надати допомогу.

Лицар ордена Богдана Хмельницького ІІІ, ІІ ступенів, нагороджений багатьма відзнаками Мі-ністерства оборони України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ГЕРОЙ УКРАЇНИ ОЛЕКСАНДР ПЕТРАКОВСЬКИЙ

офіцер 8 окремого полку спеціального призначення Збройних Сил України, майор

За виняткову мужність, героїзм і стійкість духу, проявлені при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі присвоєно почесне звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка» (2014).

Учасник бойових дій на сході України у 2014 р. 20 липня 2014 р. група 8-го полку спецназу під командуванням капітана Олександра Петраковського потрапила в засідку під Луганськом, пробиваючи шлях колоні наших військ. Олександр і ще 13 розвідників відправилися на розвідку і виявили добре замаскованого ворога, який вже готував облаву на колону. На хлопців посипалися “Гради”, “Смерчі” та мінометні снаряди. 2 хлопців було вбито, важко поранений Олександр виніс 11 осіб на своїх плечах в інший квадрат. Коли його підлеглому осколком зірвало каску, Олександр віддав свою каску і тут же отри-мав осколкове поранення в голову. Але він не здався і виносив інших поранених з під вогню. Тим самим Олександр врятував життя 1000 осіб, прийнявши вогонь на себе.

 

 

ГЕРОЙ УКРАЇНИ ІГОР ГЕРАСИМЕНКО

Командир батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади ВДВ Збройних Сил України, майор

За виняткове особисту мужність і героїзм, проявлені при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Укра-їнському народові присвоєно почесне звання Героя України з врученням ордена Золота Зірка (2015).

Народився 5 січня 1984 р. у м. Радомишль Житомирської області. Навчав-ся на аеромобільному факультеті Одеського інституту Сухопутних військ.

Після закінчення інституту був призначений командиром розвідувального взводу 95-ї окремої ае-ромобільної бригади Високомобільних десантних військ Сухопутних військ Збройних Сил Укра-їни. У зоні бойових дій з квітня 2014 р. Виконував завдання в районі Добропілля та гори Карачун. Тимчасово прийняв командування батальйоном після загибелі очільника першого аеромобільно-десантного батальйону — Героя України полковника Тараса Сенюка. 26 травня 2014 р. завдяки його професіоналізму, рішучості й особистій мужності підрозділам батальйонно-тактичної групи вдалося у найкоротший термін і без втрат особового складу та техніки захопити й в подальшому утримувати оперативно важливий пункт — висоту гора Карачун (167,6 м), тим самим взяти під контроль імовірні напрямки можливих наступальних дій. Брав участь у визволенні Слов’янська. За час проведення АТО двічі був поранений, але завдяки особистій волі та вірності військовій присязі залишався на чолі підрозділу  й виконував поставлені бойові завдання.

ГЕРОЙ УКРАЇНИ ОЛЕКСАНДР ТРЕПАК

Командир 3-го окремого полку спеціального призначення, полковник

За особисту мужність, героїзм і високий професіоналізм, проявлені при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане слу-жіння Українському народові присвоєно почесне звання Героя України з врученням ордена Золота Зірка (2015).

Народився 15 вересня 1976 р. Військовий у четвертому поколінні. Під час офіцерської служби обіймав різні посади в розвідувальних підрозділах Збройних Сил України та про-служив у кількох видах розвідки: військовій, радіорозвідці та інформаційній. З 2008 р. проходив службу у лавах 3-го окремого полку спецпризначення, де став командиром загону спеціального призначення.

7 червня 2014 р. поблизу міста Бахмут у складі групи спеціального призначення брав участь у по-шуку та евакуації важко пораненого командира Центру забезпечення бронетанковим озброєнням. На чолі підгрупи з 8 бійців захопив блокпост сепаратистів на в’їзді у місто та протягом трьох годин утримував його, забезпечивши коридор безпеки для доставки другою підгрупою командира цен-тру до місця евакуації вертольотом. Під час бою отримав кульове поранення в ногу, але від евакуа-ції відмовився і протягом двох діб керував відбиттям атак бойовиків на Центральну артилерійську базу озброєння у селі Парасковіївка Бахмутський район Донецької області. З 27 серпня по 3 жовтня 2014 р. був старшим військовим начальником з оборони території Міжнародного аеропорту “Донецьк”. Здійснював безпосереднє керівництво відбиттям усіх спроб штурму та захоплення аеропорту сепаратистами, під час яких було підбито 8 танків, один танк з незначними пошкодженнями захоплено та евакуйовано, знищено більше 270 та захоплено в полон 6 бойовиків. Особисто органі-зував контр-диверсійну та контр-засадну роботу в околицях аеропорту, що унеможливило спроби бойовиків перекрити шляхи постачання захисникам аеропорту продуктів та боєприпасів.

Лицар ордена Богдана Хмельницького ІІІ, ІІ ступенів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ГЕРОЙ УКРАЇНИ СЕРГІЙ ШАПТАЛА

Командир 128 окремої гірсько-піхотної бригади, полковник

За особисту мужність, героїзм і високий професіоналізм, проявлені при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане слу-жіння Українському народові присвоєно почесне звання Героя України з врученням ордена Золота Зірка (2015).

Народився 5 лютого 1973 р. у Смілянському районі Черкаської області. У 1990 р. вступив до Київського вищого загальновійськового командного училища імені М.В.Фрунзе. Після закінчення навчання проходив військову службу начальником штабу, заступником командира військової частини у місті Володимир-Волин-ський Волинської області. Потім — заступник командира 300-го Чернівецького окремого механізова-ного полку 13-го армійського корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України. У лютому 2013 р. був призначений командиром 300-го Чернівецького окремого механізованого полку. Після цього був призначений командиром 128-ї окремої гірсько-піхотної Сухопутних військ Збройних Сил України.

У 2014–2015 рр., під час проведення антитерористичної операції на сході України, бійці 128-гірсько-піхотної бригади під командуванням полковника С.О.Шаптали тривалий час трима-ли оборону у місті Дебальцеве Донецької області. У лютому 2015 р., у найкритичніший момент, після того, як командування сектора “С” було змушене покинути свої бойові позиції, обов’язки керівництвом Дебальцевським угрупуванням військ прийняв на себе полковник С.О. Шаптала. Під час виведення українських військ з-під міста Дебальцеве його бійці намагалися до останнього тримати зайняті позиції, виконавши свої завдання у повному обсязі і залишивши Дебальцевський плацдарм в останню чергу.

Лицар ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ГЕРОЙ УКРАЇНИ ВАСИЛЬ ЗУБАНИЧ

Командир 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Сухопутних військ Збройних Сил України, підполковник

За особисту мужність, героїзм і високий професіоналізм, проявлені при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові присвоєно почесне звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка» (2015).

Народився 9 лютого 1983 р. у селі Голятин Міжгірського району Закар-патської області. Закінчив Одеський військовий інститут Сухопутних військ. Військову службу розпочав у 24-ій окремій Залізній механізованій бригаді в м. Яворів. У 2013 р. призначений коман-диром 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади Сухопутних військ ЗСУ.

З травня 2014 р. брав участь в антитерористичній операції на сході України. Брав участь у боях за Новоганнівку, Нижнє Тепле, Станицю Луганську, Макарове, Щастя, Луганський аеропорт, Дебальцеве та низку інших населених пунктів Луганської та Донецької областей. Брав участь у боях за Луганський аеропорт та Дебальцеве. Рішення комбата В.І. Зубанича сприяли успішному виконанню поставлених завдань підрозділами в районі проведення антитерористичної операції. Під час прори-ву в складі штурмової групи у Луганський аеропорт для забезпечення відходу підрозділів з оточен-ня отримав осколкове та вогнепальне поранення, однак відмовився від госпіталізації та продовжував управління діями підрозділу, тим самим піднявши бойовий дух і моральний стан військовослуж-бовців З листопада 2014 р. виконував завдання на Дебальцевському напрямку. У 2015 р. призначений командиром новоствореної 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади (Коломия). За переконанням В.І.Зубанича, високе звання Героя України – не його особиста заслуга, а всього підрозділу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ГЕРОЙ УКРАЇНИ СЕРГІЙ СОБКО

Командир механізованого батальйону 30-ї окремої механізованої бригади Збройних Сил України, підполковник

За особисту мужність, самовідданість і високий професіоналізм, проявлені при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України присвоєно почесне звання Героя України з врученням ордена “Золота Зірка” (2015).

Народився 11 липня 1984 р. в смт Літин Вінницької області. Закінчив із відзнакою Одеський військовий інститут Сухопутних військ. Навчався та-кож у Норвегії, Канаді, США та Німеччині. Після закінчення навчання проходив подальшу службу у 30-ту окрему механізовану бригаду 8-го армійського корпусу Сухопут-них військ ЗСУ (м. Новоград-Волинський Житомирської області) де пройшов шлях від командира взводу гранатометників до командира механізованого батальйону. У 2007–2008 рр. виконував миротворчу місію у складі національного контингенту в Косово.

27 липня 2014 р. батальйонна тактична група під керівництвом Сергія Собка взяла стратегіч-ний плацдарм Савур-Могила. Протягом липня-вересня 2014 р. підрозділ під його керівництвом виконував завдання на території Луганської області. На початку 2015 р. брав участь у боях в районі міста Дебальцеве, зі своїми бійцями виходив з оточення.

Нагороджений пам’ятним нагрудним знаком “Воїн-миротворець” та медаллю НАТО “Non Article V”.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ГЕРОЙ УКРАЇНИ ОЛЕКСАНДР ПОРХУН

Командир 13-го окремого аеромобільного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади ВДВ Збройних Сил України, майор

За виняткову особисту мужність і героїзм, проявлені при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Укра-їнському народові присвоєно почесне звання Героя України з врученням орденаЗолота Зірка (2015).

Народився 21 січня 1987 року в м. Київ. У 2008 р. закінчив Львівський ін-ститут Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.

З 2014 р. брав участь в антитерористичній операції на сході України. 29 липня 2014 р. штурмо-ва група під керівництвом Олександра Порхуна взяла під контроль та утримувала Савур-Могилу, що в подальшому позитивно вплинуло на хід операції з найменшими втратами серед особового складу та техніки. В ході операції О. Порхун отримав контузію III ступеня, але продовжував ви-конувати поставлені завдання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ГЕРОЙ УКРАЇНИ ВОЛОДИМИР ГРИНЮК

Командир батальйону 30 окремої механізованої бригади, капітан

За виняткову мужність і героїзм, проявлені при захисті державного суверені-тету та територіальної цілісності України присвоєно почесне звання Героя Укра-їни з врученням ордена Золота Зірка (2015).

Народився 14 жовтня 1986 р. у місті Ківерці Волинської області. Закін-чив Луцький педагогічний коледж, Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Після закінчення академії був скерований для проходження подальшої служби у 30-у окрему механізовану бригаду 8-го армійського корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України (м. Новоград-Волинський Житомирської області), де служить на посаді командира механізованої роти механізованого батальйону.

З 2014 р. Володимир Гринюк приймав участь в антитерористичній операції на сході України. Підпорядкований йому підрозділ знищив велику кількість бронетехніки та живої сили російських бойовиків. 10–11 лютого 2015 р. під час зачистки села Логвинове Артемівського району Донецької області завдяки сміливості та блискавичним рішучим діям офіцера штурмова група захопила час-тину населеного пункту, при цьому особисто офіцер знищив 3 одиниці бронетехніки та до 30 російських бойовиків. Під час проведення операції отримав поранення, але продовжив керувати зведеним підрозділом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ГЕРОЙ УКРАЇНИ ВАСИЛЬ БОЖОК

Командир танкового взводу 1-ї танкової роти 92-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України, капітан

За особисту мужність і героїзм, проявлені при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народові присвоєно почесне звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка» (2015).

Народився 16 вересня 1986 р. у с.Велика Хайча Овруцького району, Житомирської області. У 2013 р. закінчив Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.

З січня 2015 р. лейтенант В.М.Божок приймав участь в антитерористичній операції на сході України. 25 січня 2015 р., особовий склад 1-ї танкової роти був відряджений для виконання визна-чених завдань у сектор “С”. Зранку 12 лютого 2015 р. екіпажу танка Т-64 №302, до складу якого входив лейтенант В.М. Божок, було поставлено бойове завдання: висунутися до селища Логви-нове Артемівського району Донецької області, де вони повинні були надати вогневу підтримку військовослужбовцям 79-ї бригади при зачистці селища. Під прикриттям броні та влучного вогню екіпаж танку Т64 вибивав російських бойовиків, які засіли в навколишніх будинках, внаслідок чого останні понесли важкі втрати. Завдяки високій професійній майстерності В. Божка був зне-шкоджений танк ворожий танк Т72 по трасі Артемівськ–Дебальцеве. Танк був добре замаскова-ний і противники не змогли здогадатися звідки йде вогонь. Від наступних його влучних пострілів був підбитий інший танк противника. Офіцер продовжував вести нерівний бій з російськими бо-йовиками. В цей час до російських бойовиків на підмогу підійшло ще три танки Т72. Але жодний з них не зумів побачити відважний український екіпаж. Один ворожий танк, намагаючись знайти звідки ведеться вогонь, виїхав з ґрунтової дороги на трасу та почав рухатися у бік танкового екіпажу лейтенанта В.М. Божка. Лейтенант В.М. Божок зробив ще один влучний постріл у бік ворога. Танк противника загорівся, втратив керування та звалився з мосту у річку.

Лицар ордена Богдана Хмельницького III ступеня. У селі Левків Житомирської області іменем Василя Божка названо вулицю.

 

 

ГЕРОЙ УКРАЇНИ ЄВГЕН МЕЖЕВІКІН

Командир 1-го танкового батальйону 1-ї окремої гвардійської танкової бригади Збройних Сил України, майор

За особисту мужність і героїзм, проявлені при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності Української держави, вірність військовій присязі народо-ві присвоєно почесне звання Героя України з врученням ордена Золота Зірка (2015).

Народився 21 травня 1982 р. У 2004 р. закінчив Харківське гвардійське вище командно-танкове училище. З вересня 2015 р. — слухач Національного університету оборони України імені Івана Черняховського.

З травня 2014 р. майор Є.М.Межевікін приймав участь в антитерористичній операції на сході України. В складі танкового батальйону 93 механізованої бригади на передовій, з травня 2014р., виконував завдання по виставленню блокпостів, супроводженню колон, веденню розвідки. 21 лип-ня під Пісками був поранений командир 1-го танкового батальйону 1-ї танкової бригади, коман-дування прийняв Межевікін. У вересні 2014 р. екіпаж майора Є. Межевікіна знищив 2 танки теро-ристів біля Донецького терміналу. Через кілька днів відбувся бій українського Т64 проти трьох російських Т72, один з них підбито. В наступних боях було підбито ще 2 ворожі танки.

Лицар ордена Богдана Хмельницького ІІІ та ІІ ступенів.

ГЕРОЙ УКРАЇНИ ВАЛЕРІЙ ЧІБІНЄЄВ

Командир роти снайперів 79-ої окремої десантно-штурмової бригади високомобільних десантних військ Збройних Сил України, капітан

За мужність, героїзм і високий професіоналізм, проявлені при захисті державно-го суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі присвоєно почесне звання Героя України з врученням ордена Золота Зірка (2016).

Народився у м. Бердянську Запорізької області. З 2014 р. приймав участь в антитерористичній операції на сході України. У складі 1-го аеромобільно-десантного батальйону брав участь у визволенні Червоного Лиману в Донецькій області. При проведенні бойових дій у районі села Бірюково Луганської області в червні 2014 р. підрозділ під керівництвом капітана Чібінєєва знищив диверсійно-розвідувальну групу противника. У січні 2015 р. обороняв Донецький аеропорт поблизу злітної смуги. Під час виконання бо-йового завдання на спостережному посту поблизу Авдіївки у червні 2016 р. групи снайперів під ке-рівництвом капітана В. Чібінєєва провели успішні операції. В кінці його ж місяця капітан отримав поранення, але продовжив керівництво підрозділом, що дозволило утримати позиції, незважаючи на численні атаки терористів і обстріли території ворожої артилерії.

 

 

ГЕРОЙ УКРАЇНИ АНДРІЙ КОВАЛЬЧУК

Начальник штабу перший заступник командувача Високомобільних десантних військ Збройних Сил України, генерал-майор.

За особисту мужність, героїзм і високий професіоналізм, проявлені при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане слу-жіння Українському народові присвоєно почесне звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка» (2016).

Народився 28 квітня 1974 року в селі Щитинь Любешівського району Волин-ської області. Закінчив Харківське гвардійське вище танкове командне учили-ще імені Верховної Ради України та національну академію оборони України. У 2005–2006рр. Приймав участь у складі Національного контингенту українського миротворчого контингенту в Косово (Республіка Сербія) та у 2011 р. проходив службу в українському миротворчому контингенту місії ООН у Республіці Ліберія. Пройшов шлях від командира взводу до командира окремої аеромобільної бригади.

З квітня 2014 р. полковник А.Т.Ковальчук приймав участь вантитерористичній операції на сході Укра-їни. На посаді командира бригади 80-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ Сухопутних військ Збройних Сил України вміло та впевнено керував діями підпорядкованих підрозділів бригади у Луганській та Донецькій областях, організовував службу на блокпостах та опорних пунктах. Завдяки його рішучим діям, підрозділами бригади під його керівництвом було звільнено міста Микола-ївку та Слов’янськ Донецької області, місто Лутугине, селище Георгіївку та село Круглик Лутугинського району Луганської області, селища Новосвітлівку та Хрящувате Краснодонського району Луганської області, місто Щастя, села Переможне та Трьохізбенку Новоайдарського району Луганської області.

В ході ведення бойових дій у травні 2014 року під його керівництвом було взято під охорону аеропорт Луганська. Він особисто спланував правильну побудову оборони та організував ведення розвідки, завдяки чому було не допущено захоплення стратегічно важливого об’єкту противни-ком. Під час штурму летовища бойовиками у серпні 2014 року особисто керував його обороною, в ході чого було знищено до 200 одиниць техніки противника та до 400 російських бойовиків.

За час антитерористичної операції полковник А.Т.Ковальчук був двічі поранений, та попри це залишався виконувати завдання з підпорядкованим підрозділом. Протягом двох років під його керівництвом бригадою не допущено втрати боєздатності підрозділів.

Лицар ордена Богдана Хмельницького ІІІ та ІІ ступенів, нагороджений медалями “10 років Збройним Силам України”, “За сумлінну службу” І та ІІІ ступенів.

 

 

ГЕРОЙ УКРАЇНИ АНДРІЙ ТКАЧУК

Начальник штабу — перший заступник командира парашутно-десантного батальйону 25 окремої повітрянодесантної бригади, майор

За особисту мужність, героїзм і високий професіоналізм, проявлені при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане слу-жіння Українському народові присвоєно почесне звання Героя України з врученням ордена Золота Зірка (2016).

Народився 21 серпня 1986 р. у місті Красноармійськ (нині — Покровськ) Донецької області. У 2003 р. вступив на аеромобільний факультет Одеського інсти-туту сухопутних військ, після закінчення якого був скерований для проходження подальшої служби до 25-ї окремої повітрянодесантної бригади Високомобільних десантних військ Збройних Сил України, де пройшов шлях від командира взводу до начальника штабу — першого заступника командира парашутно-десантного батальйону.

У березні-квітні 2014 р. після початку окупації Криму російськими бойовиками, у складі свого підроз-ділу обороняв 93 кілометри азовського узбережжя на ділянці між Бердянськом та Генічеськом. З 23 квітня 2014 р. майор А.С.Ткачук приймав участь в антитерористичній операції на сході України. З 2 травня по 14 липня 2014 р. під керівництвом офіцера особовий склад зведеної роти батальйону ніс службу на блокпосту поблизу Слов’янська Донецької області із завданням ізоляції визначеного району, перебува-ючи під постійним вогневим натиском противника. Завдяки правильній організації служби та вмілому керівництву офіцера, всі атаки російських бойовиків були відбиті. В ніч на 5 липня 2014 р. російські бойовики здійснили спробу прориву зі сторони Слов’янська, але завдяки навченості, стійкості і сміливості особового складу роти під командуванням майора А.С. Ткачука противник був зупинений. Під час бою було знищено один танк, три бойові машини піхоти, одну бойову машину десантну та близько двадцяти російських бойовиків. Сам офіцер отримав контузію, але відмовився від евакуації та продовжив виконувати завдання. З 23 по 28 липня 2014 р. майор А.С. Ткачук брав участь в операціях по визволенню від російських бойовиків міст Дзержинськ Донецької області і Лисичанськ Луганської області. З 29 липня по 25 серпня 2014 р. брав участь в операціях по знищенню російських бойовиків в районах міст Дебальцеве, Шахтарськ, Вуглегірськ, Жданівка та селища Комунар Донецької області. 23 серпня 2014 р. в ході бою в районі селища Комунар Донецької області мужній офіцер отримав кульове поранення лівої руки.

З серпня по грудень 2015 р. та з квітня по серпень 2016 р. парашутно-десантний батальйон під командуванням майора А.С.Ткачука продовжував успішно виконувати завдання за призначенням в районі антитерористичної операції на території Донецької області.

 

 

ПОВНИЙ КАВАЛЕР ОРДЕНА
“ЗА МУЖНІСТЬ”
ЕДУАРД ШЕВЧЕНКО

Командир 73 морського центру спеціальних операцій, капітан 1 рангу

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України нагороджений орденом За мужність ІІІ, ІІ та І ступенів (2014). За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захис-ті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військвій присязі удостоєний ордена Богдана Хмельницького ІІІ (2014) та І ступенів (2015).

У 2000 р. закінчив Чорноморське вище військово-морське училище ім. Нахімова. У бойових діях на території України брав участь ще у березні 2014 р. коли підрозділ Едуарда Шевченка на полігоні “Широкий Лан” почав готуватися до можливої атаки з боку Криму. Йому пропонували перейти на бік противника, на що він відповів що давав присягу на вірність Україні. З початку червня 2014 перебуває в зоні АТО. Командир одного із підрозділів легендарних “морських котиків” — 73-го морського центру спецназначення. Брав участь у визволенні Слов’янська, Торецька, Кра-маторська, у боях за Сіверськ і Ямпіль. Воював під Вуглегірськом, Дебальцевим і Рідкодубом, де його група фактично «витягала» з оточення бійців з 25-го батальйону “Київська Русь”.

Після Іловайської трагедії його група супроводжувала й забезпечувала рейд 79-ї та 95-ї аеромо-більних бригад у район розташування противника біля Гранітного, вказувала місця для спорудження водних перешкод. Командир зайшов туди першим, а вийшов останнім.

Так, перед узяттям Торецька, Е.Шевченко сам, у цивільнім одязі, зайшов у місто, щоб оцінити обстановку й підконтрольні бойовикам об’єкти. Після цього зведений загін з 33 осіб під його ко-мандуванням дістався до Торецька в обхід сепаратиських блокпостів, через поля, і протягом півго-дини підняв українські прапори над адміністративними будівлями. Після цього бійцям довелося майже вісім годин під безперервним обстрілом танків, стрілецької зброї та ПТУР чекати приходу основних сил ЗСУ. 33 українських вояки протистояли 200 бойовикам, 2 танкам і БМП. Коли во-рог підійшов упритул, Е. Шевченко наказав бійцям сховатися, а сам піднявся на дах будівлі, щоб викликати вогонь на себе. Група не втратила жодного бійця в цьому бою, лише трьох поранено.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПОВНИЙ КАВАЛЕР ОРДЕНА
“ЗА МУЖНІСТЬ”
ПАВЛО ЧАЙКА

Командир аеромобільного десантного взводу 79-ї окремої аеромобіль-ної бригади Збройних Сил України, старший лейтенант

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом За мужність ІІІ, ІІ та І ступенів.

Народився 24 червня 1988 р. у м.Рожище Волинської області. Закінчив Луцький військовий ліцей, здобув вищу юридичну освіту. З 2014 р. приймає участь в антитерористичній операції. Був поранений під Красним Лиманом, від реабілітаційного періоду відмовився та повернувся до частини. Вийшов з оточення під Мар’їнкою на відібраному у терористів КАМАЗі. Відбув дві ротації в Донецькому аеропорті, брав участь у боях за Дебальцеве.

Почесний громадянин м. Рожище Волинської області. Лейтенант Павло Чайка є третім повним кавалером “За мужність” за всю історію існування ордена.

ПОВНИЙ КАВАЛЕР ОРДЕНА
“БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО”

МАКСИМ МИРГОРОДСЬКИЙ

Командир батальйону 79-ї окремої аеромобільної бригади ЗС України, підполковник

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ, ІІ (2014) та І (2015) ступенів.

Народився 27 вересня 1979 р. Під час війни на сході України брав участь в протистояннях у Слов’янську, обороні Донецького аеропорту та боях за Дебальцеве та Савур-Могилу. У 2015 р. Максим Миргородський був нагороджений орденом Богдана Хмельницького I ступеня, ставши таким чином першим із учасників АТО повним лицарем цього ордена.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛИЦАР ОРДЕНУ

БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

ВАДИМ СУХАРЕВСЬКИЙ

Командир батальйону 36-ї окремої бригади морської піхоти, майор

За особливі заслуги у захисті державного суверенітету, територіальної цілісності, зміцненні обороноздатності та безпеки України, особисту мужність і геро-їзм, проявлені при виконанні військового обовязку в умовах, повязаних з ризиком для життя нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІ, ІІІ ступеня.

Народився 6 жовтня 1984 р. в м. Берегово Закарпатської області. 2009 р. закінчив Львівський інститут Сухопутних військ Національного університету “Львівська політехніка”.

З 12 квітня 2014 р. брав участь у АТО. 13 квітня 2014 року брав участь у бою під Семенівкою. Капітан відкрив вогонь зі свого БТР по бойовикам Гіркіна, що атакували бійців підрозділу СБУ. Особисто організував службу на блокпостах, охорону та оборону особового складу своєї роти на підступах до м. Слов’янськ Донецької області.

З 22 по 24 травня 2014 р. вміло та впевнено керував діями 3 аеромобільно-десантної роти при веденні оборонних боїв з переважаючими силами та вогневими засобами незаконно створених банд формувань.

Влітку 2014 року брав безпосередню участь у обороні Луганського аеропорту. Завдяки рішучим діям, чітким та своєчасним відданням бойових наказів, глибокому знанню військової справи, правильній організації оборони та системи вогню роти, високому патріотизму виконав поставлене завдання, відбив напад та завдав численних втрат ворогу, при цьому зберіг особовий склад підрозділу.

 

ВИСНОВОК

Підсумовуючи, слід відмітити, що в цьому матеріалі розказані лише декілька історій про справжніх українських героїв учасників АТО. Історії інших будуть написані пізніше. Але сьогодні цілком зрозуміло, що саме цих людей можна сміливо називати елітою Української держави. Саме їх подвиг дозволяє нам пишатися нашими Збройними Силами та вірити у перемогу.

 

Наверх ↑